«Афганська війна очима дітей»

2014-02-13

Переможець конкурсу «Афганська війна очима дітей» Присяжнюк Аліна (9 клас).

Багато читала творів художньої літератури, слухала пісні про Афганську війну, на уроках й виховних годинах неодноразово наголошували на цьому. І я вирішила взяти інтерв’ю в учасника Афганської війни Уса Олега Леонідовича, що проживає в селі Новій Греблі.

- Олеже Леонідовичу, скажіть, будь ласка, коли Ви дізнались, що відправляють у Афганістан?

- Після закінчення технікуму в Немішаєво 1 березня 1982 року (мені було вже 19 років) призвали в армію. Саме перед призивом я й дізнався, що буду проходити службу в Афганістані.

- Де Ви спочатку проходили навчання?

- Спочатку нас відправили в Ашхабад (Туркменію). Отримав знання оператора радіолокаційної станції , щоб супроводжувати літаки. А 1 червня 1982 року я вже був у окремій роті з резерву командуючого під м. Шиндандт. Це за 250 км від Кушки – крайньої точки кордону бувшого СРСР.

- У Вашій роті були люди іншої національності?

- Були росіяни, українці, молдавани… Усіх потроху. Їх теж, як і мене, призвали проходити службу в рядах Радянської армії. А потім повідомили, що направляють в Афганістан.

- Скільки часу Ви перебували в Афганістані?

- 2 роки. 1 травня 1984 року я був уже в Києві. Не можу словами передати ті почуття, які переповнювали моє серце… Невже все скінчилося? Невже я дома?!..

- Що найважчим було за цей час?

- Найважчим? Мабуть, жара 60-65 градусів. Не знаєш, як заснути… Мочили простирадла, які за 15-20 хвилин висихали на нас. Адже наш гарнізон знаходився в долині, а кругом були гори… Переслідували хвороби: гепатит, дизентерія.

- Ви тоді не думали, чому відправили саме в Афганістан?

- Ні. Інформації про війну ми не знали. По телевізору показували уривки… Лише в Туркменії від азіатів ми почули: «Що, хлопці, на війну їдете?» Тоді ми почали думати… Адже в Афганістані стояла 40 діюча армія…

- Із Вашої роти всі повернулися додому?

- Так, майже всі. Загинуло декілька хлопців з технічних причин: не виконали правил з техніки безпеки.

- Як Ваші рідні відносились до Вашої служби?

- Мати проводжала й зустрічала поцілунком. Писав рідним листи, висилав фотографії, заспокоював їх. А коли лежав у госпіталі, мати й сестра приїжджали до мене…

- Ким працювали до армії й після?

- Працював бригадиром ферми, зоотехніком у Майданівці, а потім у рідному селі Новій Греблі.

- Зараз Ви часто згадуєте Афганістан?

- Ні. Раніше ж снилися кошмарні сни.

- Чи підтримуєте зв’язки зі своїми друзями ?

- Так, підтримую. Ми часто дзвонимо один одному, іноді зустрічаємося.

- Це добре, коли запитують про Вашу службу в Афганістані чи краще Вас цим не хвилювати?

- Краще не хвилювати.

- Що було хорошого за прожитий час після війни?

- Хорошого… Дякую Богові, що живемо на світі, що жива мама. Хата повниться дитячим сміхом (у мене їх шестеро ). Діти – це моє щастя.

- Що Ви бажаєте людям?

- Людям бажаю миру.

- Дякую.

Я з вдячністю дивилася на цю людину, яка заставила мене замислитись над сенсом людського життя…